Іван Котляревський. Енеїда




Частина перша

1 Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П'ятами з Трої накивав.
 

Еней був парубок моторний... Малюнок Анатолія Базилевича

2 Він, швидко поробивши човни,
На синє море поспускав,
Троянців насажавши повні,
І куди очі почухрав.
Но зла Юнона, суча дочка,
Розкудкудакалась, як квочка, —
Енея не любила — страх;
Давно уже вона хотіла,
Його щоб душка полетіла
К чортам і щоб і дух не пах.

3 Еней був тяжко не по серцю
Юноні — все її гнівив;
Здававсь гірчійший їй від перцю,
Ні в чім Юнони не просив;
Но гірш за те їй не любився,
Що, бачиш, в Трої народився
І мамою Венеру звав;
І що його покійний дядько,
Парис, Пріамове дитятко,
Путивочку Венері дав.
 
4 Побачила Юнона з неба,
Що пан Еней на поромах;
А те шепнула сука Геба...
Юнону взяв великий жах!
Впрягла в гринджолята павичку,
Сховала під кибалку мичку,
Щоб не світилася коса;
Взяла спідницю і шнурівку,
І хліба з сіллю на тарілку,
К Еолу мчалась, як оса.
 
5 "Здоров, Еоле, пане-свату!
Ой, як ся маєш, як живеш? —
Сказала, як ввійшла у хату,
Юнона. — Чи гостей ти ждеш?.."
Поставила тарілку з хлібом
Перед старим Еолом-дідом,
Сама же сіла на ослін.
"Будь ласкав, сватоньку-старику!
Ізбий Енея з пантелику,
Тепер пливе на морі він.
 
6 Ти знаєш, він який суціга,
Паливода і горлоріз;
По світу як іще побіга,
Чиїхсь багацько виллє сліз.
Пошли на його лихо злеє,
Щоб люди всі, що при Енеї,
Послизли і щоб він і сам...
За сеє ж дівку чорнобриву,
Смачную, гарну, уродливу
Тобі я, далебі, що дам".
 
7 "Гай, гай! ой, дей же його кату!
Еол насупившись сказав. —
Я все б зробив за сюю плату,
Та вітри всі порозпускав:
Борей недуж лежить з похмілля,
А Нот поїхав на весілля,
Зефір же, давній негодяй,
З дівчатами заженихався,
А Евр в поденщики нанявся, —
Як хочеш, так і помишляй!
 
8 Та вже для тебе обіщаюсь
Енеєві я ляпас дать;
Я хутко, миттю постараюсь
В трістя його к чортам загнать.
Прощай же! швидче убирайся,
Обіцянки не забувайся,
Бо послі, чуєш, нічичирк!
Як збрешеш, то хоча надсядься,
На ласку послі не понадься,
Тогді від мене возьмеш чвирк".
 
9 Еол, оставшись на господі,
Зібрав всіх вітрів до двора,
Велів поганій буть погоді...
Якраз на морі і гора!
Все море зараз спузирило,
Водою мов в ключі забило,
Еней тут крикнув, як на пуп;
Заплакався і заридався,
Пошарпався, увесь подрався,
На тім'ї начесав аж струп.
 
10 Прокляті вири роздулися,
А море з лиха аж реве;
Слізьми троянці облилися,
Енея за живіт бере;
Всі човники їх розчухрало,
Багацько війська тут пропало;
Тогді набрались всі сто лих!
Еней кричить, що "я Нептуну
Півкопи грошей в руку суну,
Аби на морі штурм утих".
 
11 Нептун іздавна був дряпічка,
Почув Енеїв голосок;
Шатнувся зараз із запічка,
Півкопи для його кусок!..
І миттю осідлавши рака,
Схвативсь на його, мов бурлака,
І вирнув з моря, як карась.
Загомонів на вітрів грізно:
"Чого ви гудете так різно?
До моря, знаєте, вам зась!"

І вирнув з моря, як карась... Малюнок Анатолія Базилевича. Видавництво «Дніпро», 1969

12 От тут-то вітри схаменулись
І ну всі драла до нори;
До л я с а мов ляхи шатнулись,
Або од їжака тхори.
Нептун же зараз взяв мітелку
І вимів море, як світелку,
То сонце глянуло на світ.
Еней тогді як народився,
Разів із п'ять перехрестився;
Звелів готовити обід.
 
13 Поклали шальовки соснові,
Кругом наставили мисок;
І страву всякую, без мови,
В голодний пхали все куток.
Тут з салом галушки лигали,
Лемішку і куліш глитали
І брагу кухликом тягли;
Та і горілочку хлистали, —
Насилу із-за столу встали
І спати послі всі лягли.
 
14 Венера, не послідня шльоха,
Проворна, враг її не взяв,
Побачила, що так полоха
Еол синка, що аж захляв;
Умилася, причепурилась
І, як в неділю, нарядилась,
Хоть би до дудки на танець!
Взяла очіпок грезетовий
І кунтуш з усами люстровий,
Пішла к Зевесу на ралець.
 
15Зевес тогді кружав сивуху
І оселедцем заїдав;
Він, сьому випивши восьмуху,
Послідки з кварти виливав.
Прийшла Венера, іскривившись,
Заплакавши і завіскрившись,
І стала хлипать перед ним:
"Чим пред тобою, милий тату,
Син заслужив таку мій плату?
Ійон, мов в свинки, грають їм.

Зевес тогді кружав сивуху і оселедцем заїдав. Малюнок Анатолія Базилевича. Видавництво «Дніпро», 1969


16 Куди йому уже до Риму?
Хіба як здохне чорт в рові!
Як вернеться пан хан до Криму,
Як жениться сич на сові.
Хіба б уже та не Юнона,
Щоб не вказала макогона,
Що й досі слухає чмелів!
Коли б вона та не бісилась,
Замовкла і не камезилась,
Щоб ти се сам їй ізвелів".
 
17 Юпитер, все допивши з кубка,
Погладив свій рукою чуб:
"Ох, доцю, ти моя голубка!
Я в правді твердий так, як дуб.
Еней збудує сильне царство
І заведе своє там панство;
Не малий буде він панок.
На панщину ввесь світ погонить,
Багацько хлопців там наплодить
І всім їм буде ватажок.
 
18 Заїде до Дидони в гості
І буде там бенькетовать;
Полюбиться її він мосці
І буде бісики пускать.
Іди, небого, не журися,
Попонеділкуй, помолися,
Все буде так, як я сказав".
Венера низько поклонилась
І з панотцем своїм простилась,
А він її поціловав.
 
19 Еней прочумався, проспався
І голодрабців позбирав,
Зо всім зібрався і уклався,
І, скілько видно, почухрав.
Плив-плив, плив-плив, що аж обридло,
І море так йому огидло,
Що бісом на його дививсь.
"Коли б, — каже, — умер я в Трої,
Уже б не пив сеї гіркої
І марне так не волочивсь".
 
20 Потім до берега приставши
З троянством голим всім своїм,
На землю з човнів повстававши,
Спитавсь, чи є що їсти їм?
І зараз чогось попоїли,
Щоб на путі не ослабіли;
Пішли, куди хто запопав.
Еней по берегу попхався,
І сам не знав, куди слонявся,
Аж гульк — і в город причвалав.
 
21 В тім городі жила Дидона,
А город звався Карфаген,
Розумна пані і моторна,
Для неї трохи сих імен:
Трудяща, дуже працьовита,
Весела, гарна, сановита,
Бідняжка — що була вдова;
По городу тогді гуляла,
Коли троянців повстрічала .
Такі сказала їм слова:
 
22 "Відкіль такі се гольтіпаки?
Чи рибу з Дону везете?
Чи, може, виходці-бурлаки?
Куди, прочане, ви йдете?
Який вас враг сюди направив?
І хто до города причалив?
Яка ж ватага розбишак!"
Троянці всі замурмотали,
Дидоні низько в ноги пали,
А вставши, їй мовляли так:
 
23 "Ми всі, як бач, народ хрещений,
Волочимся без талану,
Ми в Трої, знаєш, порождені,
Еней пустив на нас ману;
Дали нам греки прочухана
І самого Енея-пана
В три вирви вигнали відтіль;
Звелів покинути нам Трою,
Підмовив плавати з собою,
Тепер ти знаєш, ми відкіль.
 
24 Помилуй, пані благородна!
Не дай загинуть головам,
Будь милостива, будь незлобна,
Еней спасибі скаже сам.
Чи бачиш, як ми обідрались!
Убрання, постоли порвались,
Охляли, ніби в дощ щеня!
Кожухи, свити погубили
І з голоду в кулак трубили,
Така нам лучилась пеня".
 
25 Дидона гірко заридала
І з білого свого лиця
Платочком сльози обтирала:
"Коли б, — сказала, — молодця
Енея вашого злапала,
Уже б тогді весела стала,
Тогді Великдень був би нам!"
Тут плюсь — Еней, як будто з неба:
"Ось, осьде я, коли вам треба!
Дидоні поклонюся сам".
 
26 Потім з Дидоною обнявшись,
Поціловались гарно всмак;
За рученьки біленькі взявшись,
Балакали то сяк, то так.
Пішли к Дидоні до господи
Через великі переходи,
Ввійшли в світлицю та й на піл;
Пили на радощах сивуху
І їли сім'яну макуху,
Покіль кликнули їх за стіл.
 
27 Тут їли розниї потрави,
І все з полив'яних мисок,
І самі гарниї приправи
З нових кленових тарілок:
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підлевою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
І з маком медовий шулик.
 
28 І кубками пили слив'янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку,
Куривсь для духу яловець.
Бандура горлиці бриньчала,
Сопілка зуба затинала,
А дудка грала по балках;
Санжарівки на скрипці грали,
Кругом дівчата танцьовали
В дробушках, в чоботах, в свитках.
 
29 Сестру Дидона мала Ганну,
Навсправжки дівку хоть куди,
Проворну, чепурну і гарну;
Приходила і ся сюди
В червоній юпочці баєвій,
В запасці гарній фаналевій,
В стьонжках, в намисті і ковтках;
Тут танцьовала викрутасом,
І пред Енеєм вихилясом
Під дудку била третяка.
 
30 Еней і сам так розходився,
Як на аркані жеребець,
Що трохи не увередився,
Пішовши з Гандзею в танець.
В обох підківки забряжчали,
Жижки од танців задрижали,
Вистрибовавши гоцака.
Еней, матню в кулак прибравши
І не до соли примовлявши,
Садив крутенько гайдука.


Еней, матню в кулак прибравши, ... садив крутенько гайдука. Малюнок Анатолія Базилевича.

31 А послі танців варенухи
По филижанці піднесли;
І молодиці-цокотухи
Тут баляндраси понесли;
Дидона кріпко заюрила,
Горщок з вареною розбила,
До дуру всі тоді пили.
Ввесь день весело прогуляли
І п'яні спати полягали;
Енея ж ледве повели.
 
32 Еней на піч забрався спати,
Зарився в просо, там і ліг;
А хто схотів, побрів до хати,
А хто в хлівець, а хто під стіг.
А деякі так так хлиснули,
Що де упали — там заснули,
Сопли, харчали і хропли;
А добрі молодці кружали,
Поки аж півні заспівали, —
Що здужали, то все тягли.
 
33 Дидона рано ісхопилась.
Пила з похмілля сирівець;
А послі гарно нарядилась,
Якби в оренду на танець.
Взяла кораблик бархатовий,
Спідницю і карсет шовковий
І начепила ланцюжок;
Червоні чоботи обула,
Та і запаски не забула,
А в руки з вибійки платок.
 
34 Еней же, з хмелю як проспався,
Із'їв солоний огірок;
Потім умився і убрався,
Як парубійка до дівок.
Йому Дидона підослала,
Що од покійника украла,
Штани і пару чобіток;
Сорочку і каптан з китайки,
І шапку, пояс з каламайки,
І чорний шовковий платок.
 
35 Як одяглись, то ізійшлися,
З собою стали розмовлять;
Наїлися і принялися,
Щоб по-вчорашньому гулять.
Дидона ж тяжко сподобала
Енея так, що і не знала,
Де дітися і що робить;
Точила всякії баляси
І підпускала разні ляси,
Енею тілько б угодить.
 
36 Дидона вигадала грище,
Еней щоб веселіший був,
І шоб вертівся з нею ближче,
І лиха щоб свого забув:
Собі очиці зав'язала
І у панаса грати стала,
Енея б тільки уловить;
Еней же зараз догадався,
Коло Дидони терся, м'явся,
Її щоб тілько вдовольнить.
 
37 Тут всяку всячину іграли,
Хто як і в віщо захотів,
Тут инчі журавля скакали,
А хто од дудочки потів.
І в хрещика і в горю дуба,
Не раз доходило до чуба,
Як загулялися в джгута;
В хлюста, в пари, в візка іграли
І дамки по столу совали;
Чорт мав порожнього кута.
 
38 Щодень було у них похмілля,
Пилась горілка, як вода;
Щодень бенькети, мов весілля,
Всі п'яні, хоть посуньсь куда.
Енеєві так, як болячці
Або лихій осінній трясці,
Годила пані всякий день.
Були троянці п'яні, ситі,
Кругом обуті і обшиті,
Хоть голі прибрели, як пень.
 
39 Троянці добре там курили,
Дали приманку всім жінкам,
По вечорницям всі ходили,
Просвітку не було дівкам.
Та й сам Еней, сподар, і паню
Підмовив паритися в баню...
Уже ж було не без гріха!
Бо страх вона його любила,
Аж розум ввесь свій погубила,
А бачся, не була плоха.

Та й сам Еней, сподар, і паню підмовив паритися в баню... Малюнок Анатолія Базилевича. Видавництво «Дніпро», 1969

40 От так Еней жив у Дидони,
Забув і в Рим щоб мандровать.
Тут не боявся і Юнони,
Пустився все бенькетовать;
Дидону мав він мов за жінку,
Убивши добру в неї грінку,
Мутив, як на селі москаль!
Бо — хрін його не взяв — моторний,
Ласкавий, гарний і проворний,
І гострий, як на бритві сталь.
 
41 Еней з Дидоною возились,
Як з оселедцем сірий кіт;
Ганяли, бігали, казились,
Аж лився деколи і піт.
Дидона ж мала раз роботу,
Як з ним побігла на охоту,
Та грім загнав їх в темний льох...
Лихий їх зна, що там робили,
Було не видно з-за могили,
В льоху ж сиділи тілько вдвох.

42 Не так-то робиться все хутко,
Як швидко оком ізмигнеш;
Або як казку кажеш прудко,
Пером в папері як писнеш.
Еней в гостях прожив немало, —
Що з голови його пропало,
Куди його Зевес послав.
Він годів зо два там просидів,
А мабуть би, і більш пронидів,
Якби його враг не спіткав.
 
43 Колись Юпитер ненароком
З Олимпа глянув і на нас;
І кинув в Карфагену оком,
Аж там троянський мартопляс...
Розсердився і розкричався,
Аж цілий світ поколихався;
Енея лаяв на ввесь рот:
"Чи так-то, гадів син, він слуха?
Убрався в патоку, мов муха,
Засів, буцім в болоті чорт.
 
44 Підіть гінця мені кликніте,
До мене зараз щоб прийшов,
Глядіть же, цупко прикрутіте,
Щоб він в шиньок та не зайшов!
Бо хочу я кудись послати.
Ійон, ійон же, вража мати!
Але Еней наш зледащів
А то Венера все свашкує,
Енеєчка свого муштрує,
Щоб він з ума Дидону звів".
 
45 Прибіг Меркурій засапавшись,
В три ряди піт з його котив;
Ввесь ремінцями обв'язавшись,
На голову бриль наложив;
На грудях з бляхою ладунка,
А ззаду з сухарями сумка,
В руках нагайський малахай.
В такім наряді влізши в хату,
Сказав: "Готов уже я, тату,
Куда ти хочеш, посилай".
 
46 "Біжи лиш швидче в Карфагену,—
Зевес гінцеві так сказав, —
І пару розлучи скажену,
Еней Дидону б забував.
Нехай лиш відтіль уплітає
І Рима строїти чухрає, —
А то заліг, мов в грубі пес.
Коли .ж він буде йще гуляти,
То дам йому себе я знати, —
От так сказав, скажи, Зевес".
 
47 Меркурій низько поклонився,
Перед Зевесом бриль ізняв,
Через поріг перевалився,
До стані швидче тягу дав.
Покинувши із рук нагайку,
Запряг він миттю чортопхайку,
Черкнув із неба, аж курить!
І все кобилок поганяє,
Що оглобельна аж брикає;
Помчали, аж візок скрипить!
 
48 Еней тогді купався в бразі
І на полу укрившись ліг;
Йому не снилось о приказі,
Як ось Меркурій в хату вбіг!
Смикнув із полу, мов псяюху.
"А що ти робиш, п'єш сивуху? —
Зо всього горла закричав, —
Ану лиш, швидче убирайся,
З Дидоною не женихайся,
Зевес поход тобі сказав!
 
49 Чи се ж таки до діла робиш,
Що й досі тута загулявсь?
Та швидко і не так задробиш;
Зевес не дурно похвалявсь;
Получиш добру халазію,
Він видавить з тебе олію,
От тілько йще тут побарись.
Гляди ж, сьогодня щоб убрався,
Щоб нищечком відсіль укрався,
Мене удруге не дождись".
 
50 Еней піджав хвіст, мов собака;
Мов Каїн, затрусивсь увесь;
Із носа потекла кабака:
Уже він знав, який Зевес.
Шатнувся миттю сам із хати
Своїх троянців позбирати;
Зібравши, дав такий приказ:
"Як можна швидче укладайтесь,
Зо всіми клунками збирайтесь,
До моря швендайте якраз!"
 
51 А сам, вернувшися в будинки,
Своє лахміття позбирав;
Мізерії наклав дві скриньки,
На човен зараз одіслав
І дожидався тілько ночі,
Що як Дидона зімкне очі,
Щоб не прощавшись тягу дать.
Хоть він за нею і журився
І світом цілий день нудився;
Та ба! бач, треба покидать.
 
52 Дидона зараз одгадала,
Чого сумує пан Еней,
І все на ус собі мотала,
Щоб умудритися і їй;
З-за печі часто виглядала,
Прикинувшись, буцім куняла
І мов вона хотіла спать.
Еней же думав, що вже спала,
І тілько що хотів дать драла,
Аж ось Дидона за чуб хвать.
 
53 "Постій, прескурвий, вражий сину!
Зо мною перше розплатись;
От задушу, як злу личину!
Ось ну лиш тільки завертись!
От так за хліб, за сіль ти платиш?
Ти всім, привикши насміхатись,
Розпустиш славу по мені!
Нагріла в пазусі гадюку,
Що послі ізробила муку;
Послала пуховик свині.
 
54 Згадай, який прийшов до мене,
Що ні сорочки не було;
І постолів чорт мав у тебе,
В кишені ж пусто, аж гуло;
Чи знав ти, що такеє гроші?
Мав без матні одні холоші,
І тілько слава, що в штанах;
Та й те порвалось і побилось,
Аж глянуть сором, так світилось;
Свитина вся була в латках.
 
55 Чи я ж тобі та не годила?
Хіба ріжна ти захотів?
Десь вража мати підкусила,
Щоб хирний тут ти не сидів".
Дидона гірко заридала,
І з серця аж волосся рвала,
І закраснілася, мов рак.
Запінилась, посатаніла,
Неначе дурману із'їла,
Залаяла Енея так:
 
56 "Поганий, мерзький, скверний, бридкий,
Нікчемний, ланець, кателик!
Гульвіса, пакосний, престидкий,
Негідний, злодій, єретик!
За кучму сю твою велику
Як дам ляща тобі я в пику,
То тут тебе лизне і чорт!
І очі видеру із лоба
Тобі, диявольська худоба,
Трясешся, мов зимою хорт!
 
57 Мандруй до сатани з рогами,
Нехай тобі присниться біс!
З твоїми сучими синами,
Щоб враг побрав вас всіх гульвіс,
Що ні горіли, ні боліли,
На чистому щоб поколіли,
Щоб не оставсь ні чоловік;
Щоб доброї не знали долі,
Були щоб з вами злиї болі,
Щоб ви шаталися повік".
 
58 Еней від неї одступався,
Поки зайшов через поріг,
А далі аж не оглядався,
З двора в собачу ристь побіг.
Прибіг к троянцям, засапався,
Обмок в поту, якби купався,
Мов з торгу в школу курохват;
Потім в човен хутенько сівши
І їхати своїм велівши,
Не оглядався сам назад.
 
59 Дидона тяжко зажурилась,
Ввесь день ні їла, ні пила;
Все тосковала, все нудилась,
Кричала, плакала, ревла.
То бігала, якби шалена,
Стояла довго тороплена,
Кусала ногті на руках;
А далі сіла на порозі,
Аж занудило їй, небозі,
І не встояла на ногах.
 
60 Сестру кликнула на пораду,
Щоб горе злеє розказать,
Енеєву оплакать зраду
І льготи серцю трохи дать.
"Ганнусю, рибко, душко, любко,
Рятуй мене, моя голубко,
Тепер пропала я навік!
Енеєм кинута я бідна,
Як сама паплюга послідня,
Еней злий змій — не чоловік!
 
61 Нема у серця мого сили,
Щоб я могла його забуть.
Куди мні бігти? — до могили!
Туди один надежний путь!
Я все для його потеряла,
Людей і славу занедбала;
 Боги! я з ним забула вас.
Ох! дайте зілля мні напитись,
Щоб серцю можна розлюбитись,
Утихомиритись на час.
 
62 Нема на світі мні покою,
Не ллються сльози із очей,
Для мене білий світ єсть тьмою,
Там ясно тілько, де Еней.
О пуцьверинку Купидоне!
Любуйся, як Дидона стогне...
Щоб ти маленьким був пропав!
Познайте, молодиці гожі,
З Енеєм бахурі всі схожі,
Щоб враг зрадливих всіх побрав!"
 
63 Так бідна з горя говорила
Дидона, жизнь свою кляла;
І Ганна що їй ні робила,
Ніякой ради не дала.
Сама з царицей горювала,
І сльози рукавом втирала,
І хлипала собі в кулак.
Потім Дидона мов унишкла,
Звеліла, щоб і Гандзя вийшла,
Щоб їй насумоватись всмак.
 
64 Довгенько так посумовавши,
Пішла в будинки на постіль;
Подумавши там, погадавши,
Проворно скочила на піл.
І взявши з запічка кресало
І клоччя в пазуху чимало,
Тихенько вийшла на город.
Ночною се було добою
І самой тихою порою,
Як спав хрещений ввесь народ.
 
65 Стояв у неї на городі
В кострі на зиму очерет;
Хоть се не по царській породі,
Та де ж взять дров, коли все степ;
В кострі був зложений сухенький,
Як порох, був уже палкенький,
Його й держали на підпал.
Під ним вона огонь кресала
І в клоччі гарно розмахала
І розвела пожар чимал.
 
66 Кругом костер той запаливши,
Зо всей одежі роздяглась,
В огонь лахміття все зложивши,
Сама в огні тім простяглась.
Вкруг неї полом'я палало,
Покійниці не видно стало,
Пішов од неї дим і чад! —
Енея так вона любила,
Що аж сама себе спалила,
Послала душу к чорту в ад.
 

Вкруг неї полом'я палало... Малюнок Анатолія Базилевича. Видавництво «Дніпро», 1969

Коментар до першої частини

1. Еней — один з героїв античного міфу про Трою. Син Анхіза, царя міста Дардана в Малій Азії, і богині Венери. Після зруйнування греками Трої поплив, виконуючи волю богів, до Італії і після ряду пригод, що склали зміст “Енеїди” римського поета Публія Вергілія Марона, поклав початок Римській державі.

Троя (або Іліон) — стародавнє місто-держава в Малій Азії, в районі протоки Дарданелли. У кінці XIX ст. німецький археолог Генріх Шліман шляхом розкопок встановив місце, де стояла Троя. Оспіваний в “Іліаді” Гомера похід греків на Трою, здобуття і зруйнування ними міста відбулися у XII ст. до н. е.

Осмалених, як гиря, ланців — троянці вискочили з палаючого рідного міста, тому — осмалені. Гиря, гирявий — коротко острижений, взагалі: негарний, непоказний. Ланець — гультяй, розбишака. Лайливе слово, неодноразово зустрічається в творах Івана Котляревського. Походить від ландміліція (нім. Diе Lапdmilitiа] -> ландець — >- ланець. Ландміліцією були названі сформовані за указом Петра І від 2 лютого 1713 р. війська з розміщених на території України полків регулярної російської армії і спеціально навербованих солдатів для несення охоронної та сторожової служби (див.: Полное собрание законов Российской империи с 1649 г. — Спб., 1830. — Т. 5. — С. 13). Пізніше кількість ландміліцейських полків була збільшена. В 1722 р. до ландміліції була зарахована деяка частина українського козацтва. В наступні роки ландміліція не раз переформовувалась, в 1736 р. за поданням генерал-фельдмаршала Мініха була названа Українським міліцейським корпусом і мала в своєму складі двадцять кінних полків. У 1762 р. імператор Петро III наказав іменувати цей корпус просто Українським, і з того часу назва “ландміліція” офіційно перестала вживатися. В 1770 р. Український корпус був злитий з регулярною російською армією. Особливий податок, який платило населення України на утримання ландміліції, був скасований тільки на початку XIX ст.

2. Юнона — в римській (Гера — в грецькій) міфології — дружина Юпітера (Зевса), покровителька жінок, покровителька шлюбів. Під час Троянської війни була на боці греків і переслідувала троянців, залишилася їхнім ворогом і після падіння Трої.

3. Венера — в римській [Афродіта — в грецькій) міфології богиня краси і кохання, дочка Зевса. Одна з легенд про Венеру — її любовне захоплення троянцем Анхізом, до якого богиня з'явилась на гору їда у вигляді пастушки і народила від нього сина Енея. Під час війни з греками допомагала троянцям.

Парис — один з синів троянського царя Пріама, дядько Енея з боку батька, призвідець пагубної для його батьківщини війни з греками. За античною міфологією, до Париса з'явилися три богині — Гера, Афіна, Афродіта (відповідно у римлян — Юнона, Мінерва і Венера) — й попросили бути суддею у суперечці за яблуко, яке мусило дістатися найвродливішій з них. Гера обіцяла віддати йому у володіння велике царство — Азію, Афіна обіцяла славу полководця, Афродіта — найпрекраснішу жінку на землі. Парис віддав яблуко Афродіті. При її сприянні викрав у одного з грецьких царів Менелая дружину — прекрасну Єлену, що й послужило приводом для Троянської війни.

Путивочка — сорт невеликих круглих яблук.

4. Геба — дочка Юнони і Зевса, під час бенкетів підносила олімпійцям напитки богів — нектар і амброзію.

Ґринджолята — зменшене від ґринджоли — низькі й широкі сани з боками, що розширяються від передка. Також — маленькі дитячі санчата. Розкована гра неоднозначністю слова, часте вживання слів, серйозний зміст яких містить в собі гумористичний заряд — суттєва прикмета стилю “Енеїди”. Богиня на дитячих саночках!

Павичка — коняка павиної масті, також — зменшене від пава. У римлян пава — птах Юнони. Добрий знавець народного побуту, художник Василь Онисимович Корнієнко в ілюстрації до “Енеїди” Котляревського (1909) витлумачив павичку буквально: запряжена в шлею пава, як лебідь у відомій байці, летить у небесах поверх хмар, за нею на ґринджолах — Юнона. В лібретто до опери “Енеїда” Миколи Карповича Садовського сцена відвідин Юноною бога вітрів Еола відкривається словами: “З верховини Олімпу спускаються саночки, запряжені павичкою. В саночках сидить Юнона, убрана в старосвітське убрання...” І далі: “Юнона сідає знову на свої саночки і злітає на Олімп” (Лисенко М. Зібр. творів: У 20 т. — К., 1955. — Т. 7. — С. 44). Для оперної умовності птах в упряжці пасує. Одначе чому Юнона виїздить саме на санях, а не на якомусь колісному екіпажі, як у перших двох виданнях поеми? Справа у тому, що в XVII — XVIII ст. і навіть пізніше сани широко застосовувалися не тільки зимою, а й у літню пору, надто в болотистих і лісистих місцевостях. До того ж, що в даному разі головне, їзда на санях вважалася більш почесною, ніж на колесах, тому знатні особи, насамперед духовного сану, при парадних виїздах, безвідносно до пори року, віддавали перевагу саням (адже богиня Юнона їде до бога Еола).

Кибалка — старовинний жіночий головний убір у вигляді високої пов'язки на голові, з двома довгими кінцями, які спадали на спину. Носили тільки заміжні жінки.

Мичка — пучок приготовленого для пряжі волокна конопель або льону. Один кінець насадженої на гребінь мички звисав, мов коса, вниз, і з нього пряля сукала нитку. Тут: пасмо волосся, що вибивалося в молодиці з-під кибалки, або взагалі коса. З'являтися на людях з відкритою косою, чи навіть пасмом волосся, що виглядає з-під головного убора, заміжній жінці не годилося.

Взяла спідницю і шнурівку — тобто спідницю і керсет, старосвітський жіночий убір. Керсет не мав рукавів, його одягали поверх вишиваної сорочки, стягували спереду при фігурі шнурівкою. Одягали тільки разом з спідницею. І спідницю, і керсет шили по можливості з кращих, яскравих тканин, прикрашених усами (див. коментар: І, 14), та ін.

Еол — бог вітрів, жив на плавучому острові Еолії.

5. Поставила тарілку з хлібом — коли молодиця йде в гості, то, за звичаєм, вона дарує хазяїнові хлібину, притому спечену у власній печі.

6. Суціга — собачий син, розбишака, пройдисвіт.

7. Дей же його кату! — вигук, що означає подив з досадою. За значенням близький до: “Ти глянь! Така досада!”

Імена вітрів з античної міфології: Борей — холодний північний або північно-східний вітер. Нот — теплий південний вітер, тиховій. Зефір — західний весняний вітер, який приносив дощі. Евр — східний або південно-східний вітер, який приносив засуху.

8. Трістя — трясовина, грузьке болото. Іван Франко до записаної у рідних Нагуєвичах примовки “Іди в трістьи та в болото!” додав пояснення: “Трістє тут у значенні тростина, що росте на болоті” (Франко. Приповідки. — Т. 3. — С. 225).

Чвирк — залишок після вторинної перегонки горілки.

10. Півкопи — двадцять п'ять копійок. Еней пообіцяв дати Нептуну хабара — півкопи. Для бога Нептуна (в “Енеїді” боги — переодягнене вище панство, знать) та й для пана Енея півкопи — мала сума. Цим самим підкреслювалася скаредність і жадоба Нептуна до грошей. В другій частині поеми, влаштовуючи поминки по батькові Анхізові, Еней кидає півкопи в дарунок простолюдинові (“З кишені вийнявши півкіпки, Шпурнув в народ дрібних, як ріпки”). Отже, і згадана сума хабара богові моря розрахована на комічний ефект. А яка була реальна ціна грошей на Україні в другій половині XVIII ст.? Певне уявлення дають, приміром, збережені в архівах описи та оцінка в грошах майна козаків і селян Менської та Борзненської сотень Чернігівського полку, знищеного пожежами у 1766 р. Описів чимало, ціни на ту саму річ, будівлю, тварину вказані багато раз, причому в різних селах. Вони такі: хата рублена з сінями і прикомірком — від 10 до 25 крб., комора рублена — 3 крб., віз під коней — 40 — 50 коп., плуг — 12 коп., відгодована свиня — 1 крб. 50 коп., вівця — 50 коп., гуска — 10 коп., курка — 2 коп., кожух звичайний — 1 крб. 20 коп., смушева шапка — 30 коп., чоботи — 20 — ЗО коп. (Див.: Сумцов Н. Ф. К истории цен в Малороссии /К. с. — 1887. — Т. 7. — Кн. 2. — С. 696 — 697). Звичайно, вказані ціни порівнювати з сучасними не можна. Інша доба, інша економічна система, інші виміри.

11. Дряпічка, дряпіжник — той, хто оббирає кого-небудь, здирник. Походить, певне, від слова драпач — шаповал, який очищає виготовлену шкіру від шерсті дротяною щіткою.

12. До ляса — польський ідіоматичний вислів, що означає втечу.

Світелка — невелика світлиця, парадна кімната в хаті, будинку.

13. Шальовки, шалівки — тонкі, неширокі дошки, якими оббивають (шалюють) стіни, стелю, дах. Означення соснові — один із зразків точної передачі Котляревським життєвої правди. Шальовки кращі — соснові. Просякнуті живицею, вони порівняно стійкі проти гниття.

Лемішка — див. коментар: І, 27.

14. Дудка — див. коментар: І, 28.

Очіпок — головний убір заміжньої жінки у формі шапочки, інколи з подовжнім розрізом ззаду, який зашнуровують, стягуючи сховане під ним волосся. Венера, так само як і Юнона, одягла святковий убір української молодиці, але вже інший, вишуканіший, яскравіший, як подобає богині краси й кохання, та ще й молодшій за віком від Юнони. Замість аскетичної кибалки, що лишає відкритим тільки лице, у неї грезетовий, тобто парчевий, очіпок.

Кунтуш з усами люстровий (люстрин — дорога шовкова тканина з глянцем; уси — нашивками із золотої і срібної тасьми). Кунтуш — верхній жіночий одяг. Мав одкидні й розрізні рукава, так звані вильоти. Жінки могли носити кунтуш і зовсім без рукавів. Він мав вилоги на грудях, у талії щільно стягувався гапликом без пояса.

Ходить на ралець — по нарочитым [помітніших] праздникам ходить на поклон с подарками (К.). Венера хоча і йде до Зевса “на ралець”, проте не бере з собою хліба і не веде мови про подарунки, як це робила Юнона під час відвідання Еола (І, 4). Ритуали під час відвідання рідного батька — не обов'язкові, а давати хабара — суперечить життєвій правді. Натомість вона бере батька слізьми.

15. Зевес — у грецькій міфології (у римській — Юпітер] бог грому і блискавки, найстарший між небожителями. В “Енеїді” Котляревського інколи фігурує під іменем Йовиш, на польський лад.

Сивуха — звичайна, невисокого гатунку горілка, недостатньо очищена.

Восьмуха — восьма частина кварти (близько 125 грамів).

Кварта — кухоль, десята частина відра (К.). У добу феодалізму на Україні, навіть у кінці XVIII ст., після ряду заходів уряду Російської імперії по уніфікації мір і ваги, спостерігається їх велика різноманітність. Іноді просто неможливо перевести давню міру на сучасну систему мір. “...Не тільки кожне місто і містечко, але навіть багато продавців мали свої особливі міри. Так... для міряння рідини служили: відро, відерце, кварта, яких містилося в казенному державному відрі. Зустрічається також міряння куфами, барилами, носатками, але ці останні були власне не мірами, а посудиною тільки приблизної величини, так, наприклад, куфа містила 18 — 40 відер” (Попытка к уравнению мер и веса в Малороссии XVIII в. /К. с. — 1889. — № 7. — С. 231).

Ійон — бач.

У свинки грати — Микола Гоголь так описує цю гру: “На утрамбованій і твердій землі стають у коло; кожний перед собою має ямку, в яку тикає кінцем палиці. Посередині кола трохи більша ямка, в яку той, що перебуває за колом, гонить теж палицею м'яч. Ті, хто стоять колом, намагаються не пустити м'яча в ямку посередині. Але, відбиваючи його палицею, кожний повинен зараз же ткнути її на своє місце, бо той, хто пасе свиню (гонить м'яч), заволодіє місцем, ставлячи у вільну ямку свою палицю, а хто ґавив, — буде замість нього гонити м'яч” (Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. — М., 1952. — Т. 9. — С. 512).

16. Згідно з “Енеїдою” Вергілія, Енеєві було призначено стати засновником міста Рима і могутньої Римської держави, основоположником великої династії правителів. Як вернеться пан хан до Криму — тобто, ніколи того не буде. Кримське ханство було ліквідоване і приєднане до Російської імперії 8 квітня 1783 р.

Нар.: Як хан долізе до Криму (Номис. — С. 109).

17. Я в правді так твердий, як дуб — порівняння бере початок у язичеській міфології. У стародавніх греків дуб — дерево Зевса, у римлян — Юпітера. Відповідно в язичників-слов'ян дуб пов'язаний з культом бога грози і блискавки — Перуна.

18. Дідона — за античними легендами, фінікійська царівна, яка заснувала місто-державу Карфаген на африканському узбережжі Середземного моря. Мосць — величність.

Іди, небого — тут у значенні: сердешна, бідолаха.

Понеділкувати — поширений у давні часи звичай постити в понеділок. У цей день не виконували важкі роботи й такі, що вимагали тривалого часу, наприклад прядіння. Понеділкували тільки одружені жінки. Але вже на початку XX ст. відомий український етнограф Микола Сумцов констатував відмирання цього звичаю: “...Додержання посту в понеділок... нині місцями практикується старими жінками з приурочуванням давнього звичаю до святого понеділка” (Сумцов Н. Бытовая старина в “Энеиде” Й. П. Котляревского: Сб. Харьк. историко-филолог. о-ва. — Харьков, 1905. — Т. 16. — С. 155).

20. “Голе троянство” геть вибилося із харчових запасів. Вперше і востаннє за весь час їхнього мандрування Котляревський не називає наїдків, а говорить просто “чогось попоїли”.

21. У цій строфі подається характеристика Дідони. Ні тут, ні далі Котляревський прямо не зображає і не називає її царицею. Перед нами — українська молодиця, вдова заможного пана середньої руки. Спосіб характеристики Дідони, як і інших персонажів “Енеїди”, — це перелік рис, якостей, у даному разі тільки позитивних, які складають той характер. Перша оцінка дещо побіжна: “розумна і моторна”. Потім, звернувши нашу увагу на Дідону, оповідач розгортає ширшу характеристику. Йде ряд означень: “трудяща”, за ним — паралельне означення-синонім у вищому ступені: “дуже працьовита”. Далі — ще позитивні риси: “весела”, “гарна”. Як бачимо, змальовано народний ідеал молодиці. Найважливіша прикмета того ідеалу — працьовитість. З шести означень ідеалу жінки працьовитості відведено два, одне з них у вищому ступені (єдиний у строфі прикметник вищого ступеня). Звернімо увагу: на останньому місці — “гарна”. У щойно змальованих образах Венери і Юнони майже все зосереджено на зовнішності, уборах, а тут бачимо зовсім інше. Убори Дідони будуть не менш уважно й любовно виписані далі, тут же йдеться виключно про моральні якості, вдачу, життєві обставини. Дуже багато буде важити для Дідони прибуття троянців, надто великі надії пов'язує цариця та її близькі з появою Енея. Перед потенціальним женихом насамперед викладається найважливіше з народного погляду — якості молодої вдови як людини і хазяйки. Далі в усій поемі таку пильну увагу до моральних рис, особистої вдачі зустрінемо тільки один раз — при змалюванні майбутньої дружини Енея Лависі, народного ідеалу дівчини на виданні. А тепер звернімо увагу на означення “сановита”, яке стоїть після “веселої”, “гарної”, замикаючи перелік достоїнств Дідони. Справа в тому, що воно не зовсім прикладається до українського народного ідеалу жінки, взяте з іншого смислового ряду. В “Словнику української мови” зафіксовано два значення слова сановитий: 1) який має високий сан, чин; 2) показний, величний з вигляду. Тільки тут, в одному з семи означень-похвал Дідона наближається до цариці. Воно було б на місці у ряду: “мудра” (“розумна” має більш практичний, житейський відтінок), “могутня”, “милостива” і т. ін. Чому ж слово “сановита” опинилося в чужому для нього лексичному оточенні? Справа в тому, що перед нами — травестія. Взяте з іншого (царського, великопанського) шару лексики, поняття в невластивому йому оточенні створює певний комічний ефект. Воно заховалося в самому кінці останнього рядка характеристики і ненав'язливе, ледве помітно виглядає звідти, мов краєчок царської мантії з-під плахти молодиці. На ідеал української жінки падає травестійно-гумористичний відсвіт, весь він немов пройнятий любовно-іронічним усміхом автора. Наступне слово “бідняжка” ніби маскує, а насправді підсилює гумористичний мотив — сановита бідняжка!

22. Звертаючись із запитаннями до троянців, Дідона перелічує різні види мандрівок людей у давні часи. Передовсім згадано чумацькі валки на Дон та у Крим. Як відомо, основним товаром чумацького промислу в ці краї були сіль і риба. Потім названо переселення з одного краю України в інший (“виходці-бурлаки”). На початку 90-х років XVIII ст. частина запорожців частково сушею, частково морем переселилася на “подаровані” царицею Катериною II землі між річками Кубань і Єя, утворивши там Військо чорноморське. Здогади, що Котляревський в мандрах троянців відбив і цей історичний епізод, не мають реальних підстав. Нарешті — мандри на прощу до Києва, Почаєва та інших місць паломництва.

23. Мана — привид, міраж. Ману пускати — дурачити, морочити.

Вирва — викуп, який бере на весіллі з нареченого брат молодої. У переносному значенні також — хабар. В три вирви — дати відкупного в потрійному розмірі, синонім до “втришия прогнати”.

24. Постоли, також личаки — простонародне взуття з цілого шматка шкіри без пришивної підошви, яке звичайно взували з онучами, прив'язуючи до ніг мотузками чи ремінцями (волоками).

Кожух — верхній чоловічий одяг, звичайно з непокритої тканиною овечої шкури, хутром до середини, довгий, з великим коміром.

Свита — простонародний верхній одяг з домотканого сукна.

Пеня — напасть, біда.

25. Тогді Великдень був би нам! — до фразеологізму “Великдень раз у рік” Іван франко дає таке пояснення: “Се одно з найбільших, а у нашого народа таки найбільше свято” (Ф ранко. Приповідки. — Т. 3. — С. 398).

26. Піл — широкі, грубі дошки, покладені в хаті між піччю з того боку, де черінь і припічок, та протилежною стіною. Піл служить ліжком і лавою. Ширина його — близько двох метрів, щоб упоперек могла вільно лягти доросла людина.

І їли сім'яну макуху — макуха — вижимки чи збой з конопляного сім'я, вживали як десерт або легку закуску.

27. З полив'яних мисок — з мисок, покритих зсередини поливою, особливим склоподібним сплавом.

Свинячу голову до хріну — ритуальна страва. У слов'ян-язичників дикий кабан (вепр) уважався священною твариною, його приносили в жертву богам, починали з нього, як ритуальної страви, трапезу. Потім поряд з дикою або на зміну їй прийшла домашня свиня. Таке ж ритуальне значення мала страва з домашньої птиці, зокрема індика. З вепром пов'язаний культ верховного бога Перуна, з домашньою птицею — культ життєдайної, плодоносної матері-землі (див.: Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К., 1982. — С. 52 — 53). Спосіб приготування: “Свинячу голову очистити, вимити і поставити варитися; натерти хріну, зажарити його з маслом, покласти туди борошна, розвести трішки бульйоном, покласти сметани і закип'ятити з невеликою кількістю солі; вийняти зварену голову, відділити від неї нижню щелепу і подавати” (Маркевич. — С. 162).

Локшину на переміну — говорять ще “на переміжку” — про легші страви, які подають між м'ясними.

Локшина — “замісити пшеничне тісто на яйцях, розкачати в тонкий корж, нарізати вузькими смужками і зварити у воді з маслом або на молоці” (Маркевич. — С. 157). Куліш — густа юшка з пшона. “Змити крупу або пшоно в горшку, залити водою і зварити з олією, коров'ячим маслом або свинячим салом” (Маркевич. — С. 153).

Лемішка — “піджарити гречаної муки, розвести її солоним кип'ятком; скласти в горщик, поставити в піч на одну годину; подавати з піджареною на коров'ячому маслі або на олії цибулею” (Маркевич. — С. 156).

Зубці — кутя з очищених зерен ячменю, зварена з потовченим і пересіяним на сито конопляним сім'ям.

Путря — “зварити кутю з ячменю; викласти її в ночовки, обсипати житнім солодом, добре перемішати, викласти в діжечку, залити солодким квасом, поставити в тепле місце на добу” (Маркевич. — С. 157).

Кваша — колись одна з популярніших страв (“борщ, каша, третя кваша”). “Взяти житнього борошна, гречаного і солоду, висипати в діжечку, розмішати горячою водою (але не кип'ятком), дати півгодини або годину побродити; добре закип'ятити другу воду і розводити на смак, щоб було рідше або густіше, хто як любить; поставити на печі на тепле, щоб прийняло кислоту, тоді варити в горшку і подавати” (Маркевич. — С. 156). В квашу також часто кладуть для смаку і гостроти сушені груші, сливи чи якісь інші фрукти.

Шулики — порізані на невеликі кусочки пшеничні коржі, залиті розведеним медом разом з м'ятим у макітерці маком. Наїдки тут і у всіх подальших картинах бенкетування троянців автор перелічує в тій послідовності, у якій їх подавали на стіл. Звичайно, останніми подавали солодкі страви, послідовно: путря, кваша, шулики, причому кожна наступна страва була солодша за попередню. Хотілося б звернути увагу на шанобливе ставлення в той час до їжі. Під час святкового бенкетування козаки могли кидати в грязь і топтати дорогі убори, сипати грішми, але ніколи не могли собі дозволити зневажливого ставлення до хліба, їжі взагалі. І обідаючи після тривалого морського походу, і бенкетуючи цілими днями, троянці все підбирають, “як на вечері косарі” (IV, 29). Адже не годилося ставити на стіл чергову страву, коли в мисках ще залишалася попередня. Цікаво, що Котляревський у “Енеїді” жодного разу не згадує картоплі, хоч її за життя письменника почали культивувати на Україні. Досить швидко вона вийшла в число головних городніх культур. У “Салдацькому патреті” (1833), перелічуючи виставлені на ярмарку овочі, Квітка-Основ'яненко називає і “картохлі, що вже швидко хліб святий з світу божого зженуть”.

28. За панським столом, можливо, кожен гість мав кубок. Одначе за давньою народною традицією обносили і частували всіх гостей по кругу однією чаркою. В народних звичаях живе цілий кодекс правил, хто і в якій послідовності підносить гостям чарку, з кого починати частування.

Мед, пиво, брагу, сирівець — названі найдавніші відомі в нас напої. Перелік по низхідній, від кращого до найдешевшого — сирівцю, єдиного в цьому ряду безалкогольного напою.

Калганка — горілка, настояна на калгані (трава, корінь якої вживається також у народній медицині).

Ялівець (Juniperus) — рослина родини кипарисових, росте кущами, рідше невеликими деревами. Він і зараз поширений на Україні. Використовується як декоративне дерево. Має гострий смолистий запах. Дим з ялівця (плоди і стебла тліють на гарячому вугіллі) має лікувальні властивості.

Горлиця — давній український танець. Танцюють парою: дівчина (“горлиця”) і парубок. Пісня до танцю часто варіюється, імпровізується залежно від обставин. У піснях такого типу тільки перший куплет рідко зазнає якихось змін. Подаємо ближчий до Котляревського в часі запис пісні, опублікований у 80-х роках минулого століття з приміткою: “Останні два куплети виконував Семен Степанович Гулак-Артемовський”, відомий український композитор і співак, автор опери “Запорожець за Дунаєм”.

Ой дівчина-горлиця
До козака горнеться;
А козак, як орел,
Як побачив, так і вмер.
Умер батько — байдуже,
Вмерла мати — байдуже,
Умер милий, чорнобривий,
Жаль мені його дуже.
І за батька “отче наш”,
І за матір “отче наш”,
За милого ж душу
Танцювати мушу

(Пісні, думки і шумки руського народу на Подолії, Україні і в Малоросії. — К., 1885. — С. 128).

Зуб — танок, який танцювали під сопілку. Один з різновидів сопілки називається “зубівка”.

Дудка, інакше “дуда”, “коза”, “волинка” — музичний інструмент, що складається з шкіряного міха і вставлених у нього двох, інколи трьох трубок. На одній, як на сопілці, грають мелодію, інші дають фон, незмінний тон (див. також коментар: І, 37).

По балках — танцю чи пісні під такою назвою виявити не вдалося. В перших двох виданнях “Енеїди”, здійснених без участі Котляревського, було: “Ой, ненько, на цимбалах грали”.

Санжарівка — темпераментний розгульний танець. Приспівки до “санжарівки”:

Ішли дівки з Санжарівки,
А за ними два парубки;
А собаки з маківок,
Гав-гав на дівок.
Ой дівчина кумина
Поїхала до млина.
Зачепила в сухий пень
Та й стояла цілий день.
Продай, мамо, дві корови,
Купи мені чорні брови,
На колодці стояти
Та на хлопців моргати.
Чом, чом боса ходиш?
Чому чобіт не заробиш?
Ой не жалуй дурнички,
Купи нові черевички!

(Закревский Н. Старосветский бандуриста. — М., 1860. — Кн. 1. — С. 75). У чотирьох “граючих” рядках 28-ї строфи першої частини “Енеїди” блискуче виявився дивовижний музикальний слух Котляревського (він грав на скрипці). Спробуємо проаналізувати звукову інструментовку рядків. Тут необхідне вдумливе вчитування в текст, вслухування в мелодію і наростаючий темп.

“Бандура горлиці бриньчала” — чуються перебори струн бандури в помірному темпі.

“Сопілка зуба затинала” — прискорення темпу і підвищення тону; після двох “бринь” попереднього рядка (причому перше тихіше — “ба”, друге голосніше — “бринь”) — три такти сопілки, кожний голосніший попереднього: “со” (глухий приголосний і голосний), “зу” (дзвінкий приголосний і низький, приглушений голосний), “за” (той же дзвінкий приголосний, але вже в парі з високим голосним). “А дудка грала по балках” — вступає інструмент, голосніший, ніж два попередніх, з іншим забарвленням тембру, росте темп: після “ду-ду” ідуть варіації.

“Санжарівки на скрипці грали” — дальше підвищення темпу і тону. Завдяки нагромадженню дзвінких приголосних та свистячих рядок немов зіграний на скрипці. Вслухаймося у вступні акорди: “с”, “н”, “ж” — на два такти — “ду-ду” — три перебори пальців скрипаля, три порухи смичка. Звернімо увагу на те, що інструменти починають звучати у певній наступності. Першою — порівняно неголосна бандура, за нею голосніша — сопілка, потім ще голосніша — дудка. І нарешті всіх покриває цариця музики скрипка. Народним танцям властивий органічний синкретизм, єдність ритму танцю, музики, співу. Пісня для танцю втілює його ритм і дух, без нього вона, як і без мелодії, за висловом Лесі Українки, “тільки наполовину жива”. Одяг, в якому виходять на круг, а особливо взуття (“Дам лиха закаблукам, Закаблукам лиха дам! Дам лиха закаблукам, Дістанеться й передам”) часто фігурують в піснях до танцю, і не просто так, до слова, а тому, що вони є неабиякою складовою частиною святкового дійства. Демонструють не тільки силу і вправність у танці, а й одяг, убори. Недарма дробушкам, чоботам і свиткам присвячений окремий рядок коментованої строфи.

Дробушка — жіноча картата плахта, вважалася особливо нарядною. Плахта — верхній одяг типу спідниці, зроблений із двох, зшитих до половини кусків картатої шерстяної тканини. Святкове вбрання. З народної пісні:

Вийди, вийди, молодице, з відром по водицю,
Нехай же я подивлюся на плахту-дрібницю.

(Собрание русских народних песен с их голосами. — СПб, 1805. — С. 182).

29. Проворну, чепурну і гарну — народний ідеал дівчини, прикмети названі в порядку їх важливості. Пор. змалювання молодиці Дідони (І, 21), дівки на виданні Лависі (IV, 21 — 22).

Юпка — верхній жіночий одяг у вигляді довгої корсетки, переважно з рукавами. За призначенням близька до сучасного легкого демісезонного пальта чи плаща.

Запаска — жіноче вбрання, що заміняє спідницю. Кусок чорної, звичайно шерстяної тканини (власне запаска) обвивався кругом стану так, щоб кінці його сходилися попереду. Поверх запаски у вигляді фартуха був кусок тканини синього кольору (попередниця). Запаску і попередницю підперізували червоним поясом. У Ганни запаска з фланелі (франц.flanelle) — дорогої фабричної тканини. Святкове вбрання її, так само як Дідони та Енея, пошито не з домотканого полотна та сукна, а з купованих тканин, що в ту пору могли дозволити собі тільки заможні люди.

Стьонжки, стьожки — кісники.

Ковтки — сережки.

Третяк — потрійне притоптування в танці. Часто викликають у танець, особливо дівчата, не словами, а танцем. Вихилясом — танцюють, нахиляючись то вправо, вліво, приваблюють, розпалюють свою пару, заглядають їй в очі, викликаючи на круг. Чому в танець з Енеєм іде не Дідона, а її молодша сестра, дівка Ганна? Тому що молодицям та ще вдовам не годилося танцювати разом з дівчатами та парубками, тим більше не годилося вдові з першого знайомства припрошувати до танцю парубка. Прийнято, розпочавши, танцювати до тих пір, поки грають музики. Вийти з танцю раніше, особливо парубкові, означало показати слабість. Хто доведе свою пару до найбільшої втоми — той кращий танцюрист (див.: К. с. — 1898. — Т. 61. — Кн. 4. — С. 10 другої пагінації).

30. Гоцак — те саме, що тропак — народний танець.

Гайдук — народний танець. Садив гайдука — танцював навприсідки.

Не до соли — примовка “Тепер мені не до солі” пішла від народного оповідання, відомого у варіантах. Наводимо поданий у “Трудах” Павла Чубинського, підготовлених у 70-х роках минулого століття: “Послав батько сина за сіллю, дав йому гривню грошей. Купив син солі, скільки було сказано йому, ще шага й виторгував з тих грошей; всипав сіль у заполу та й іде додому. По дорозі був шинок, а в шинку тому гра музика, люди танцюють, аж діл гуде. Надійшов туди наш парубок і дуже йому заманулося потанцювати, а в кишені шаг мулить.
— Музико, грай мені одному! — погукнув парубок, віддав того шага і почав танцювати, аж хата мала, а він закида ноги, і вприсідки, і через ногу, усяк було. Затанцювався парубок, а сіль потроху сиплеться з заполи. Що майне він ногою, то сіль так і поросне по хаті. А люди стоять округи та й приказують йому саме під ногу, мов знарошне приграють:
— Ой, парубче, сіль сиплеться, ой, парубче, сіль сиплеться!
А парубок зайшовся так, що й себе не тяме, та все їм:
— Тепер мені не до солі, коли грають на басолі! Тепер мені не до солі, коли грають на басолі!
Ходив, ходив парубок, поки аж відтанцював свого шага. Стала музика і він став. Глянув — аж сіль уся на долівці, ще сам він і порозтирав її ногами. Скривився парубок та в сльози:
— А бодай його лиха година знала! Що ж тепер тато скажуть! Потяг собі, сердега, додому” (Чубинський. — Т. 2. — С. 379).

Здавна на Україні, так само як у Росії та Білорусії, сіль, як переважно привозний продукт першої необхідності, цінилася високо і витрачалася економно. Сіль була важливим, коли не основним, продуктом чумацького промислу. Знали сіль “кримку” і “бахмутку”. Першу одержували від випаровування на сонці морської води в Криму, другу — від випаровування на спеціальних сковородах добутої з соляних колодязів води. Колодязі знаходилися на березі невеликої річки Бахмутки в нинішньому Донбасі. Біля солеварень виникла укріплена слобода, потім — місто Бахмут (тепер Артемівськ, великий центр соледобувної промисловості). Свідчать, що “бахмутка” була більш дрібною і вважалася кращою на смак (див. також коментар: IV, 45). Страви прийнято було варити без солі. Її ставили на стіл окремо. Звідси й звичай зустрічати гостей найдорожчим у господарстві — хлібом і сіллю. Хліб і сіль на столі — ознака достатку. Розсипати сіль не те що з торби — солянки вважалося в народі недоброю прикметою (посваритися).

31. Варенуха — “Хлібне вино або наливка, варені з сухими плодами, медом і пряним корінням” (К.).

32. Про піч багато хто з молодших та й старших уже не має певного уявлення. Споконвічний неодмінний атрибут житла, хранительниця вогню й тепла, з припічком та черінню, уже майже відійшла в минуле. Зараз тільки інколи в селянських хатах, на кухні, продовжують ставити печі менших, ніж раніше, розмірів і меншою черінню над ними, скоріше як данину традиції, ніж з практичної потреби. На черені, яка нагрівається, коли топлять піч, сплять, сушать зерно, в тому числі просо, перед тим як везти його шеретувати на пшоно.

Просо відоме ще з доісторичних часів як зернова культура. Згадується в дуже давніх зразках народної творчості: “А ми просо сіяли, сіяли...” Традиційно просо займає досить значне місце в харчовому раціоні українського народу. В повсякденному побуті пшоняна каша або куліш — звичайна страва. А в козацьких походах, чумацьких та бурлацьких мандрах пшоняна каша з салом, у піст з рибою та олією — перший наїдок.

33. Оренда, оранда — корчма. У святкові дні тут збиралися на гуляння, танці. Назва “оранда” походить від того, що корчмарі за право торгувати горілкою платили в державну казну належний податок (брали в аренду).

У неділю на селі,
У оранді на столі
Сиділи лірники та грали
По шелягу за танець.
Кругом аж курява вставала.
Дівчата танцювали
І парубки...

(Тарас Шевченко. Титарівна)

Кораблик — старовинний жіночий головний убір, переважно в середовищі панства і заможного козацтва. Висока шапка з парчі або бархату з хутряним ободком. Формою нагадувала кораблик, звідси й назва. Верх круглий, з дорогоцінної тканини, інколи винизаний жемчугом і дорогоцінним камінням, над лобом викроєний гострим кінцем уверх (як ніс корабля), вуха залишалися відкритими. Ободок — завжди з чорного матеріалу, потилицю прикривав округло викроєний чорний клапан. І начепила ланцюжок — одягла прикрасу на шию. Та і запаски не забула — Дідона одягла не таку запаску, яка була на її молодшій сестрі Ганні минулого дня (див. коментар: І, 29). Знали ще запаску у вигляді полотняного білого передника, яку носили поверх спідниці заміжні, взагалі більш поважного віку жінки.

З вибійки платок — платок з вибитим на тканині візерунком, який наноситься вручну за допомогою різьбленої або набірної дерев'яної дошки. Платок, хустка — важлива деталь святкового жіночого одягу. Хустка відігравала також велику роль у ритуалах, увійшла в обряди та повір'я. Заручена дівчина пов'язувала руку судженого хусткою, яка служила символом їхнього вічного союзу. В третій частині “Енеїди” серед грішників фігурують і ті, що в дівчат “з кишень платки тягли”.

34. Що од покійника украла — тобто потай взяла з майна свого покійного чоловіка Сіхея.

Каптан (рос. кафтан} — верхній чоловічий одяг з довгими полами; сукман, жупан, чумарка.

Пояс з каламайки — пояс з цупкої густої льняної тканини. Пояс був важливою деталлю чоловічого святкового одягу. На старовинних портретах старшина завжди підперезаний поясом, переважно червоного або зеленого кольору. Були пояси різних розмірів — “більшої руки” і “меншої руки”.

І чорний шовковий платок — платок, плат у старі часи в чоловіків мав ширше призначення, ніж нинішня носова хустка. Використовувався як рушник, для накривання сідла тощо.

35. Ляси підпускати — весело, жартівливо заговорювати з ким-небудь, щоб втягти в розмову.

36. У панаса грати — хто-небудь один із зав'язаними очима ловить інших. Кого піймає, той стає йому на зміну.

37. Журавель — весільний танець (К.). Можна додати, що це взагалі народний масовий танець-пісня. У танці відтворюється поведінка, пози журавля (як ходить, скубе траву, злітає у повітря тощо). Здебільшого це робить ведучий, соліст-танцюрист. Інші учасники стоять у колі або біжать слідом за ведучим. Вони співають пісню, супроводжуючи текст її відповідними рухами та жестами. На весіллі звичайно водять “журавля” в понеділок, коли несуть снідання молодій. Якщо в селі була церква,, то в цей час мелодію “журавля” міг виконувати на дзвонах паламар. У сцені-жарті Марка Кропивницького “Лихо не кожному лихо — іншому й талан” пономар, вихваляючись своїм хистом, говорить: “...Спитаю: хто краще мене ударив би в дзвін — чи на “достойно”, чи на “многа літа”?.. Та хочби і “журавля”. Текст “Журавля”, опублікований за життя Івана Котляревського:

Да внадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель!
Такий, такий журавель,
Такий, такий дибле
Конопельки щипле!
А я сьому журавлю, журавлю,
Києм циби переб'ю, переб'ю!
Такий, такий журавель,
Такий, такий дибле,
Конопельки щипле!

(Вестник Европы. — 1829. — № 22. — С, 153).

Дудочка — народний дівочий танець, сольний, зараз відомий під назвою “козачок”. У давнину його танцювали під акомпанемент дудки (волинки), звідки й назва. Зараз виконується на різних музикальних інструментах (скрипці, цимбалах, бандурі та ін.), одначе при цьому зберігається характер музичного викладу, притаманний дудці. Текст пісні до танцю:

Ти ж мій дударику,
Ти ж мій сподарику,
Ти ж було селом ідеш,
Ти ж було в дуду граєш,
Ти ж мене забавляєш!
Тепер тебе немає,
Й дуда твоя гуляє,
І пищики запалися,
Бозна кому досталися

(Вестник Европн. — 1829. — № 22. — С. 154).

Дудники інколи ходили від села до села, заробляючи грою на прожиття, як кобзарі або лірники. На таку думку наводять і слова “Ти ж було селом ідеш”. Можливо, наведена пісня виникла в той час, коли мандрівні дудники почали відходити в минуле. Дудка лишила помітний слід у фольклорі, топоніміці, антропоніміці, що теж свідчить про її неабияку роль у культурному житті народу.

Хрещик — весняна гра, в котрій одна пара учасників гри ловить другу, яка після подачі сигналу розбігається, уникаючи переслідувачів; також танець-гра, під час якого хлопці й дівчата міняються місцями. Переважно гра дітей і підлітків, причому дівчат. Відомо кілька різновидів гри.

Горюдуб — гра, учасники якої стають парами, а той, хто “горить”, стоїть спереду і за сигналом ловить одного із задньої пари, що роз'єднується, перебігаючи наперед.

Джгут — різновид гри в карти. Того, хто програв, б'ють джгутом (скрученим рушником) по долоні. Скажімо, скільки лишилося після закінчення гри на руках карт у дурня, стільки раз його били джгутом по руці. В “джгута” грали і без карт.

Хлюст — гра в карти. Взагалі хлюстом називається такий момент у грі, коли в одного чи кількох гравців на руках опиниться три карти однієї масті, або три козирі, або три валети, або три тузи. Чий хлюст старший — визначають за старшинством карт, які його утворили. В пари — неясно, яка гра в карти мається на увазі. Може, вдвох, один на один?

Візок — поширена гра в карти, так звані “свої козирі”. Назва пішла від того, що тому, хто програв, дістається велика купа карт — “хоч возом вивозь” (див.: К. с. — 1887. — Т. 18. — Кн. 6 — 7. — С. 463 — 471).

Дамки — шашки. Закрита під кінець гри шашками противника, шашка переможеного вважається соромом для нього (“Чорт мав порожнього кута”).

36 — 37-ма — “ігрові” строфи. У перших виданнях “Енеїди” кожна строфа складалася з 20 рядків, потім сам Котляревський розбив двадцятирядкові строфи на дві десятирядкові. Тому тісна смислова єдність двох сусідніх строф у “Енеїді” спостерігається часто. Ігри не бенкет, де важко подати наїдки й напої з урахуванням забаганок кожного з присутніх окремо, і не обряд, де теж передбачені обов'язкові для всіх ритуальні дійства. Грають “хто як і в віщо захотів”. Сцени бенкетування троянців у Дідони не раз перегукуються з травестіями “мандрованих дяків” — “Пісня світська” та “Великодна вірша”, де фігурують біблійні персонажі, переодягнені в український одяг і наділені рисами українських селян. У “Великодній вірші” — “Давид гуслі підстроїв, козацької як дернув”, з присутніх “всяк собі пару прибрав” і всі пішли у танець:

Перше навприсядки брали,
Потім били трепака,
А дівчата забивали
Підківками гоцака.
Як же взяли молодиці
По-своєму бушувать,
Аж погубили спідниці,
Так взяло їх розбирать”.

Тут же “парубки в м'яча гуляли, деякії ж у жгута; дівки пісеньки співали; малі ж діти — у кота; хто хотів — навбитки бився” (Історія української літератури: У 8 т. — К., 1967. — Т. 2. — С. 57).

В “ігрових” строфах новаторська риса “Енеїди” порівняно з віршами-травестіями полягає в тому, що з ряду ігор обособлено взятий “панас”. Він служить зближенню Енея з Дідоною, рухає сюжет. Пара на довший час, мов прожектором, вихоплена з маси. Індивідуалізації героїв у сучасному розумінні ще немає, але є типи, на розвитку стосунків яких тримається сюжет. У травестіях попередників Котляревського гри чи танцю, взятих з виразною метою характеристики окремих персонажів, вказати не можемо.

39.Курили — пиячили,бенкетували.

Сподар — шанобливе звертання, зараз невживане. Мало значення: “господар” і “государ”, “цар”. І далі зустрічається в “Енеїді” (III, 1, IV, 127).

40. Грінку убить — виграти (К.), добре поживитися. Грінка — скибка хліба, помазана зверху чимсь їстівним; або ще — підсмажена на сковорідці з жиром. У переносному значенні — взагалі шмат, кусок чогось пожиточного. Нар.: Убив добру грінку. Грінка йому упала (Номис. — С. 207).

Мутив, як на селі москаль! — москаль — тут у значенні: солдат царської армії. На Україні до ліквідації козачого військового устрою знали тільки солдат-росіян. Пізніше назва “москаль” перейшла і на солдат-українців, взагалі людей будь-якої національності, коли вони служили в царській армії.

43. Олімп — гора в північній Греції, на якій, згідно з міфологією, живуть боги. Тут стоять палаци Зевса та інших богів, збудовані й оздоблені богом ковальства Гефестом. Ворота в Олімп, коли боги виїжджають звідти на золотих колісницях, відкривають і закривають гори. Олімп — також символ верховної влади.

Мартопляс — гультяй, гульвіса, блазень (див. також коментар: III, 97).

44. А то Венера все свашкує — свашкує — тут у значенні: сватає, зводить.

Свашка — жінка, яка порядкує на весіллі. Котляревський консультував свого знайомого Дмитра Бантиш-Каменського, який писав “Историю Малой России”. Згадуючи в своїй праці про особливості весільного обряду на Полтавщині, Бантиш-Каменський пише: “Коли молода приїжджає до хати молодого і відходить потім до покою, дружка й свашка керують нею; остання роздягає, кладе молоду в постіль”. До слова “свашка” Бантиш-Каменський дає примітку: “Свашка зветься і мчалкою — пояснює п. Котляревський — від дієслова мчати, скоро переносити. У свашки вибирають, звичайно, жінку молодих років, сміливу, проворну, швидку” (Кирилюк Є. Іван Котляревський: Життя і творчість. — К., 1981. — С. 104 — 105).

45. Меркурій. — У римській міфології бог-вістун, покровитель мандрівників, купців, пастухів; син Юпітера і німфи гір Майї (відповідно у греків — Герпес). Тут Меркурій одягнений візником-листоношею кінця XVIII — початку XIX ст. Ладунка (пол. Іаdunek) — тут поштова сумка з бляхою на ній, знаком того, хто перебуває на державній службі. Листоноші носили ладунку на грудях. Також ще — патронна сумка у кавалеристів, мисливців (див. також коментар: VI, 169). Ногайський малахай — довгий ремінний батіг (нагай), як у ногайців, тюркської народності, що зараз живе на Кавказі (переважно північ Дагестанської АРСР). Ногайцями у XVIII ст. називали кочівників біля узбережжя Азовського і Чорного морів, на підступах до Кримського ханства.

46. А то заліг, мов в грубі пес — грубою називали піч для обігрівання приміщення, яку топили з сіней. Звичайно груби були тільки в панських будинках. Нар.: Аби груба, то пес буде (Номис. — С. 169).

47. Станя, стайня — приміщення, де тримають коней, конюшня.

Чортопхайка — легка бричка.

Оглобельна — коняка, запряжена в оглоблі, по центру. По боках оглобельної — коні припряжні, або ще кажуть підпряжні, орчикові.

49. Та швидко і не так задробиш — тобто задріботиш, побіжиш мерщій.

Дать халазію — відшмагати різками (К.); взагалі — одержати нагінку, прочуханку.

50. Мов Каїн, затрусивсь увесь — вираз походить від апокрифічних варіантів біблійного міфу про першого великого грішника людського роду братовбивцю Каїна (Буття IV, 11). Пор. у літописі (XIII ст.): “А князь [Мстислав] викрив Жирослава [свого боярина-зрадника] і прогнав його від себе, як ото прогнав бог Каїна з-перед лиця свого, кажучи: “Проклят ти будь, стогнучи і трясучись на землі; бо розверзла земля уста свої прийняти кров брата твойого” (Галицько-волинський літопис / Пер. Л. Махновця / Жовтень. — 1982. — № 7. — С. 25). Тут “стогнучи і трясучись на землі” — апокрифічний додаток. Нар.: Труситься, як Каїн (Номис. — С. 63).

Кабака — тютюн для нюхання, розтертий у порошок.

51. А сам, вернувшася в будинки — у панських садибах будинками називалися тільки ті приміщення, в яких жила панська сім'я та її гості, люди “благородного звання”. Двірська челядь, взагалі простолюд, жили в інших, службових приміщеннях.

Мізерія — злидні, мізерні пожитки.

53. Крадькома виглядаючи з-за комина, Дідона довго вдавала, що не помічає зборів у дорогу зрадливого коханця, довго тамувала злість. Побачивши, що Еней хоче втікати, вхопила його за чуприну, не проговорила, а просичала першу фразу: “Постій, прескурвий, вражий сину!” Зразок алітерації: у кожному слові — глухий свистячий та шиплячий приголосний. Нар.: Не грій гадюки в пазусі, бо вкусить (Номис. — С. 58).

55.Рожен — загострений кілок.

Хирний — хворобливий, жалюгідний.

56. Кучма — кудлата, з нестриженого смушку бараняча шапка, папаха. Це слово вживається також у переносному значенні: чуб, чуприна. В народі відомий неделікатний жарт, який вчиняють над малими дітьми. Жартові передує приблизно такий діалог: “Зробити тобі кучму?” — “Зробіть”. “А яку ж тобі зробити кучму — велику чи малу?” — “Велику”. Після цього охочого до великої кучми хапають за голову, боляче куйовдять чуб, з притиском проводять долонями супроти, щоб він стирчав у різні боки. Не пускають, поки не доведуть жертву до плачу.

57. Мандруй до сатани з рогами — перефразована лайка “Щоб тебе нечистий взяв!” (Номис. — С. 81). Не горів, не болів: зразу околів (про наглу смерть злого) (Там же. — С. 159). Щоб ви шаталися повік — один з тяжчих прокльонів, майже обов'язковий компонент кожної лайки. Ось давніший зразок такого прокльону з “Галицько-Волинського літопису” (XIII ст.): “Хай не буде йому [зрадникові боярину Жирославу) пристанку в усіх землях, у руських і в угорських, і ні в яких же краях! Нехай ходить він, блукаючи, по землях! Хай жадає він харчу, а вина і пива скудно хай буде йому! І хай буде двір його пустим, і в селі його хай не буде живущого!” (Галицько-волинський літопис / Пер. Л. Махновця / Жовтень. — 1982. — № 7. — С. 26).

Окинемо поглядом увесь епізод з лайкою Дідони. 53 — 54-та строфи — присоромлення, виказування, перелік благодіянь невдячному коханцеві. Інший характер мають строфи 56 — 57. Вони становлять внутрішньо завершену мовно-художню цілісність. Дідона лає зрадливого коханця згідно з устояними фольклорними канонами. Довгий монолог Дідони завершує лайка-заклинання, лайка — ритуальне дійство. Виказавши все Енеєві, Дідона доступним їй способом творить над ним суд і кару. Перші чотири рядки 56-ї строфи — тринадцять лайливих слів. Один період, розділений на два речення тільки тому, що треба перевести дух. Тринадцять лайливих слів-ударів. Після них, розпаливши себе, молодиця переходить до словесної розправи. Словесно відтворені етапи розправи: ляпас і дряпання нігтями по обличчю.

У 57-й строфі від знищеного і розвінчаного Енея Дідона переходить до його братії. Тут уже не викриття, а лайка-заклинання, які, за виразом Олександра Потебні, є вивітреними язичницькими молитвами. Дідона накликає на троянців усі біди й нещастя, серед яких найстрашніше — “на чистому щоб поколіли”, тобто вмерли наглою смертю. Несподівана, раптова смерть, без сповіді і причастя — ганебна. Тому воїни перед боєм відправляли відповідні ритуали, несподівано опиняючись в смертельно небезпечному становищі, сповідалися і просили прощення один у одного. В поезії Шевченка: “Ой пішла я у яр за водою” дівчина заклинає зрадливого коханого:

Побий тебе сила божа
На наглій дорозі.

59. Аж. занудило їй, небозі — небога — тут у значенні: бідолаха, сердешна.

60. Паплюга — розпутна жінка.

62. Пуцьверинок — пташеня.

Купідон, або Амур — син богині кохання Венери, за античними міфами, — маленьке чарівне хлоп'я з крильцями за плечима, луком і стрілами в руках. Кому Амур прониже своєю золотою стрілою серце в момент зустрічі з особою другої статі, той покохає.

Бахур — полюбовник, залицяльник.

64. Запічок — заглибина в комині печі різної величини, частіше з боку припічка і полу. Тому Дідона, щоб дістати кресало, “скочила на піл”. В запічку, де завжди сухо, звичайно тримали кресало і трут. Трут робили з відвареного в гречаному попелі ґноту, ганчірки або висушеного гриба, який через це мав назву трутовик. Іскра, одержана від удару залізного кресала об камінь, запалювала трут. Трут завертали в клоччя — грубе волокно, відходи під час обробки льону або конопель — і роздували вогонь.

65. Стояв у неї на городі — чому очерет складений на городі, а не в дворі, де стоять садибні будівлі, копиці сіна, соломи та ін.? У садибі двір (інколи обгороджений) — зовсім не те саме, що город. Город обробляється і на ньому можна ставити ожереди, копиці тощо тільки тоді, коли достигла городина зібрана, а нова ще не посаджена. У даному разі саме так стоїть справа зі скошеним на паливо очеретом. Його звичайно косять на самому початку зими, коли тільки став лід на стоячих водах і ще не випав великий сніг. Город, що спускається до низу, в цю пору пустує і на ньому зручно складати очерет. До весни увесь він чи більша частина його буде спалена.

Костер — тридцять кіп пов'язаного в кулі очерету. В копі — 60 кулів.

66. Послала душу к чорту в ад — всі, хто накладає на себе руки, — вчиняє тяжкий гріх, якому немає прощення. Самогубцям уготовані вічні муки в пеклі (III, 71).


ЗМІСТ   Частина друга   Частина третя   Частина четверта   Частина п"ята   Частина шоста   Коментар   "Енеїда" в мережі

Hosted by uCoz